Алупка, Крым - це Україна. Независимый городской форум.

Как вернуть город под контроль местной общины? Как в дальнейшем разумно управлять им? Как сделать его процветающим?
 
ФорумФорум  ПорталПортал  КалендарьКалендарь  ЧаВоЧаВо  ПоискПоиск  ПользователиПользователи  ГруппыГруппы  РегистрацияРегистрация  Вход  
Последние темы
Самые просматриваемые темы
Крымская война 2014-2016 = Кримська війна 2014-2016
Люди: красота и здоровье души и тела
Победа за нами! = Перемога за нами! (Часть 1)
Новости Алупки
Оккупационные "власти" извещают... = Окупаційна "влада" сповіщає...
Победа за нами! = Перемога за нами! (Часть 2)
Важное = Важливе
О б ъ я в л е н и я
3-я мировая? = 3-я світова?
Наши жилища
Социальные закладки
Социальные закладки Digg  Социальные закладки Delicious  Социальные закладки Reddit  Социальные закладки Stumbleupon  Социальные закладки Slashdot  Социальные закладки Yahoo  Социальные закладки Google  Социальные закладки Blinklist  Социальные закладки Blogmarks  Социальные закладки Technorati  

Поместите адрес форума Алупка, Крым - це Україна. Независимый городской форум. на вашем сайте социальных закладок (social bookmarking)

Эта тема закрыта, вы не можете писать ответы и редактировать сообщения.Поделиться | .
 

 Победа за нами! = Перемога за нами! (Часть 1)

Предыдущая тема Следующая тема Перейти вниз 
На страницу : 1, 2, 3 ... 56 ... 111  Следующий
АвторСообщение
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: Победа за нами! = Перемога за нами! (Часть 1)   Чт 27 Мар 2014 - 11:37

Это сообщение является первым в первой части темы "Победа за нами! = Перемога за нами!"
Начало второй части этой темы на странице - http://alupka.ukrainianforum.net/t72-topic
Добавлять сообщения возможно только в Части 2 этой темы.
(Такова уж особенность нашего провайдера)

Победа за нами!
Наше дело правое - мы защищаем свою Страну!

В этой ветке предлагается размещать информацию об успехах в противодействии оккупантам - путлеровской рашистской россии


Последний раз редактировалось: СМИ (Пт 5 Сен 2014 - 9:38), всего редактировалось 2 раз(а)
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: Удар по агресору Путлеру шокував конгресменів Ради Європи у Страсбурзі (ВІДЕО)   Чт 27 Мар 2014 - 11:41

Удар по агресору Путлеру шокував конгресменів Ради Європи у Страсбурзі (ВІДЕО)
Лідери багатьох держав, політичні й громадські діячі публічно засуджують розв’язану Москвою військову агресію й анексію Росією українського Кримського півострова.
Та 25 березня багатьох із них затьмарив короткий і дошкульний виступ молодого одеського політика, керівника громадської організації «Якість життя» Олексія Гончаренка в Страсбурзі на сесії Конгресу місцевих і регіональних властей Ради Європи.
Цей представник української делегації шокував присутніх у залі вже тим, що прийшов сюди у футболці з написом: "PUTIN = HITLER". А однохвилинна вибухова промова Олексія з місця нікого не залишила байдужим. Її запис, розповсюджений нині в інтернетмережі, вже переглянули мільйони користувачів.
Про ту подію у Страсбурзі Олексій написав у своєму блозі на «Українській правді» так: «Головна тема Конгресу – події довкола Криму. Я також виступив у дебатах, порівнявши дії Путіна з аншлюсом Австрії Гітлером. Це викликало невдоволення російської делегації, вони стали кричати, а головуючий австрієць Ван Стаа вимагав навіть вимкнути мені мікрофон. Однак це не завадило мені завершити свій виступ. У підсумку дебатів Конгрес засудив Росію за анексію Криму».
Наводимо переклад з англійської виступу Олексія Гончаренка:
«Шановні колеги! Я хочу поділитися з вами своїм власним досвідом. Я був у Криму в день псевдореферендуму. Біля дільниць стояли люди в масках і з автоматами в руках. Це все рівно, коли б чоловік просив жінку вийти за нього заміж, а щоб бути впевненому у відповіді, наставляв на неї зброю. Єдина історична паралель, яку я бачу, це аншлюс Австрії Адольфом Гітлером. Для мене це особливо боляче, тому що я сам російськомовний і те, що робить зараз Путін, вважаю зрадою і українського й російського братніх народів. Хочу, щоб ви розуміли, що ця історія стосується не лише України. Якщо у Путіна в Україні все пройде гладко, то він піде далі – в Польщу, балтійські країни, Молдову. Тому що Путін=Гітлер. Ми повинні зупинити агресора зараз.»
Цим виступом Олексій Гончаренко не обмежився. Разом із Степаном Барною, Світланою Богатирчук-Кривко, делегатами з Грузії Гігі Угулавою і Сівдією Угрехелідзе він уніс пропозицію виключити Російську Федерацію з Парламентської Асамблеї Ради Європи. «В результаті ми розкололи Раду Європи – за проголосувало 50 делегатів, проти 134. І це для початку немало, - написав Олексій на своїй сторінці у Facebook. - Росія має зрозуміти, що їй доведеться відповідати за свої дії».
А ще на цій же сторінці можна бачити серію світлин, на яких на запрошення Олексія чимало делегатів конгресу в Страсбурзі сфотографувалися, тримаючи в руках листівку в кольорах нашого прапора й написом «Україна – не одна». До речі, у день кримського псевдореферендуму 16 травня 2014 року Олексій Гончаренко разом із групою однодумців розгорнули на півострові наш державний прапор. Спочатку вони прийшли на дільницю для голосування, а коли там з’явився незаконний прем’єр Криму Сергій Аксьонов, зустріли його з прапором у руках і вигуками «Слава Україні». За словами Олексія, всю його банду просто перекосило від нашого жовто-синього. Відбившись від «самооборони», яка напала на візитерів з Одеси, хлопці вирушили до Ялти. Там вони піднялися на Ай-Петрі й водрузили на горі свій прапор на знак того, що Крим був і залишається територією України.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: Українські десантники взяли під контроль навігаційну станцію Чорноморського флоту РФ   Чт 27 Мар 2014 - 12:23

Українські десантники взяли під контроль навігаційну станцію Чорноморського флоту РФ
У Генічеську військовослужбовці Збройних сил України 26 березня взяли під контроль навігаційну станцію "Марс- 75", яка належить Чорноморському флоту РФ.
Територію станції повністю контролюють українські десантники. Всередину нікого не пропускають.
По периметру кілька солдатів зайняли бойові позиції. Введеться перепис майна навігаційної станції.
За словами мешканців Генічеська, які працюють на "Марс-75", російських військовослужбовців там немає.
За часів президенства Віктора Ющенка виконавча служба неодноразово намагалася виконати постанову суду про повернення "Марс- 75 " державному підприємству "Держгідрографія", але безуспішно.
Як повідомлялося, 8 березня російські військові зайшли на території селища Чонгар (Херсонська область) на кордоні з АР Крим. Вони почали мінувати поля і викопувати ями для прикордонних стовпів.
Нагадаємо, Міністерство оборони давно вимагає повернення з оренди Чорноморським флотом Росії маяків та інших гідрографічних об'єктів, що належать Україні.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: Патриарх обратился к украинцам из-за угрозы введения войск России   Чт 27 Мар 2014 - 19:12

Патриарх обратился к украинцам из-за угрозы введения войск России
Патриарх Украинской православной церкви Киевского патриархата Филарет обратился к украинцам в связи с угрозой вторжения российских войск в Украину. Об этом сообщает пресс-служба УПЦ КП.
"Враг уже напал на наше государство, оккупировал часть украинской земли. По сути без объявления войны руководство России уже начало войну против Украины. Но сейчас от каждого из нас зависит: или кремлевская агрессия против Украины на этом будет остановлена, или власть России развернет полномасштабную войну с украинским народом", - считает он.
Филарет подчеркнул, что остановить планы России может не столько оружие или внешняя помощь, а прежде всего - сила духа и наше единство.
"Если мы, граждане Украины, принадлежа к различным нациям, конфессиям, политическим движениям, будем едиными, как народ, если как один встанем на защиту государственности, независимости, суверенитета и территориальной целостности - враждебные планы не осуществятся", - отметил глава УПЦ КП. - "Именно поэтому в это ответственное время я обращаюсь к каждому: прекратите ссоры и вражду, отложите несогласие и личные интересы, не распространяйте панические настроения и не поддавайтесь панике. Будущее единой Украины, нашего родного и общего дома, сейчас важнее, чем вопросы, которые разделяют нас"
Филарет выразил уверенность, что украинцы смогут достойно пройти все нынешние испытания.
"На стороне украинского народа - правда и бог, потому что мы не желаем никому зла, а лишь хотим мирно и в дружбе с соседями жить в своем собственном доме - соборной и независимом государстве Украина. Верю, что благодаря нашему единству, силе духа и взаимной поддержке, с божьей помощью вместе мы сможем достойно пройти все нынешние испытания", - подчеркнул он.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: Битва за Україну обіцяє бути довгою та важкою, але не єдиною   Чт 27 Мар 2014 - 20:56

Битва за Україну обіцяє бути довгою та важкою, але не єдиною
Західні медіа аналізують політику президента Росії Володимира Путіна у відношенні до України, обговорюють можливість нової Холодної війни та вказують на необхідність швидких та кардинальних кроків нової української влади, яка має колосальну довіру суспільства.
Україна не є єдиним полем битви між Росією та Заходом

Дмітрій Трєнін, керівник Московського Центру Карнегі, у блозі Strategic Europe на веб-сайті Центру Фундації Карнегії за міжнародний мир у Брюсселі пояснює, чому Росія настільки нервово відреагувала минулого року на перспективу асоціації України з ЄС. Вся річ у тому, що, на думку російського істеблішменту та самого президента Путіна, Україна лежить на схід від лінії, що позначає межі західної цивілізації у Європі. Разом з Білоруссю та Росією, Україна належить до історичного ядра східнословянського/православного світу, який Путін та патріарх Кіріл називають "русскім міром".
Путін був готовий змиритися з тим, що Україна залишиться по суті буферною зоною між Росією та ЄС. Навіть перспектива зміни Віктора Януковича на Юлію Тимошенко, внаслідок реалізації угоди від 21 лютого, не сильно турбувала Путіна. Він вже мав справу з нею у ролі прем’єр-міністра і навіть волів, аби воно стала президентом у 2010 році. Якщо необхідно, він міг би знову мати справу з нею.
Але сила радикалів, що відмовилися підтримати угоду від 21 лютого, і втрата Януковичем підтримки олігархів і його власних прибічників, продемонстрували Путіну, наскільки змінилася Україна з часів Помаранчевої революції. Він побачив загрозу, що Галичина (або Західна Україна), що лежить на захід від межі європейської цивілізації, здобуде контроль над усією країною та перетворить її на антиросійську силу. Він також спостерігав за тим, як ЄС, три міністри закордонних справ якого були свідками підписання угоди 21 лютого, вмили свої руки, після того, як радикали відмовилися її підтримати. Відразу після цього політичний курс Москви з пасивного перетворився на гіперактивний, і були, очевидно, активовані давно розроблені плани дій на випадок, якщо Україна зробить рішучий крок до членства у НАТО.
Оскільки Крим вже інкорпоровано до складу Російської Федерації, в Путіна, мабуть, вже і немає потреби відправляти свої війська у східні чи південні області України. Але це не означає, проте, що геополітична битва за Україну між Заходом та Росією закінчилася. Москва може толерувати "нейтральну" Україну, що матиме тісні зв’язки з Росією, але не змириться з Україною, що зближується із Заходом. Єдиний компроміс, який може розглянути Кремль – це дозволити Галичині від’єднатися від України та приєднатися до Заходу самостійно – у будь-який спосіб та у будь-якій формі, у якій вона захоче.
Тому битва за Україну обіцяє бути довгою та важкою. Але не єдиною між Росією та Заходом. Є ще Молдова. Річ у тому, що українська криза та анексія Криму змінили навіть там швидкість подій. "Східне Партнерство", таким чином, зруйнувало рівновагу інтересів в елітах, створило у Росії примару загрози з боку Заходу і спровокувало геополітичну лавину. Наслідком, у довгостроковій перспективі, може стати кінець поняття "буферних зон" між Росією та ЄС.
Навряд чи це нова Холодна війна
Історик Віктор Шебештьєн, автор праці про угорське повстання 1956 року та розпад соцтабору у 1989 році, у своїй статті в The New York Times висловлює сумніви, що анексія Росією Криму приведе до нової Холодної війни між Росією та Заходом. Світу зовсім не загрожує зіткнення цивілізацій, які втілюють два цілком різні способи організації суспільства. "Путінізм" зовсім не є експортним товаром, який можна продати за межами прилеглих до Росії країн. Старий російський націоналізм і бандитський капіталізм не пропонують ніякого альтернативного світогляду, жодного альтернативного бачення чи універсальної системи цінностей, на відміну від комунізму, який був практично релігією в СРСР протягом десятиліть і приваблював мільйони у цілому світі.
Реальність є такою, що Захід мало що зробить проти російської політики доконаних фактів у Криму, і навіть якщо Росія вирішить поділити Україну на дві частини.  Навіть під час Холодної війни лідери США говорили про необхідність "відкинути комунізм" та "визволити народи-заручники з-під Залізної завіси", але не робили нічого, що загрожувало б збройним конфліктом з СРСР, особливо після Кубинської кризи. Навіть коли СРСР скоював воєнні злочини в Угорщині у 1956 році або у Празі у 1968-му, президенти США та британські прем’єри називали їх "неприйнятними", але потім ігнорували їх.
Ніхто на Заході не був готовий воювати через Будапешт. У критичний момент, коли впав Берлінський мур та розвалилася радянська імперія, східноєвропейці визволили себе самі, ніякі зовнішні сили не були причетні до цього, незважаючи на тріумф на Заході.
Зараз зовсім не час для перебільшувань та фальші. Лідери західних країн повелися б чесно, якби сказали Україні, що вона повинна покладатися на власні сили, що вони насправді не готові до серйозних дій, і визнали, що їхня сила є обмеженою. Було б чесно сказати те саме і своїм виборцям.
Нерозважність натовпу
Публіцистка та історик Енн Еплбом у статті в New Republic розповідає, чому, на її думку, від революцій у вигляді народного повстання завжди мають завищені очікування. Сп’яніння від "сили народу" - масових маршів, демонстрацій, пісень та гасел – завжди є ілюзією. А рано чи пізно ілюзії зникають. Успішна вулична революція, як і будь-яка революція, не обов’язково матиме позитивні наслідки або взагалі які-небудь наслідки.
Еплбом зазначає, що вуличні революції не завжди є прогресивними, позитивними чи взагалі важливими явищами. Деяким вдається замінити корумповану тиранію насильством та політичним вакуумом, як це трапилося у Лівії. Помаранчева революція 2004-2005 рр. привела до влади нову групу лідерів, які виявилися настільки ж некомпетентними, як і їхні попередники.
Натовп може залякувати, він може вдаватися до насильства або привести до влади екстремістів, як у Тегерані у 1979 році або у Петрограді у 1917 році.
Натовп може навіть не представляти інтересів більшості. На думку Еплбом, на Заході часто навіть плутають "силу народу" (вуличну революцію) із самою демократією. Але створення демократичних інституцій – судів, правової системи, біллів про права – є тривалим та складним процесом, що часто взагалі не цікавить іноземних журналістів.
Деякі з найбільш успішних переходів до демократії взагалі не були викликані силою натовпу. Чилі стала демократією, тому що цього захотів диктатор, Августо Піночет. Круглий стіл у Польщі у 1989 році почався ще до масових демонстрацій у Празі чи Берліні. Але Чилі та Польщі залишаються зараз демократіями, і не в останню чергу тому, що нові лідери прийшли до влади без будь-якого відкритого опору з боку старого режиму.
У Києві, як вважає Еплбом, вже давно час спакувати свої речі хлопцям у камуфляжі, що живуть у наметовому містечку. Багато-хто у Києві дуже добре розуміє це. Позитивні події, на її думку, відбуваються у Києві зараз не на барикадах, а у конференц-залах, в яких, зокрема, сотні економістів, банкірів та депутатів вислуховують поради від іноземних політиків, що пережили не менш драматичні революції у своїх країнах.
Українські громадські активісти та журналісти хочуть жити у країні із сильною вільною пресою, якої ніколи не було в Україні, де будуть захищені журналісти і де буде гарантовано свободу слова. Але задля досягнення цієї мети потрібні правники та нормальний законотворчий процем, а не "сила народу". Журналістам, як і новим міністрам, потрібен час, а не ейфорія.
Проблема полягає у тому, що Україна може не отримати цього часу. Енергію натовпу, можливо, не вдасться використати на щось більше, ніж самооборона. Молодь прямує до військкоматів. Перед постреволюційними державами не вперше постають загрози війни, але саме ця постреволюційна держава є особливо погано готовою до цього виклику. Революцію починали люди, що мріють про зону вільної торгівлі, а не тактику оборони.
Постреволюційний Київ таки має кілька переваг. На відміну від учасників багатьох вуличних революцій, різноманітні протестувальники з Майдану погоджувалися щодо кількох ключових вимог: примат боротьби з корупцією, дерегулювання зле керованої економіки, конституційна реформа, що запобігатиме узурпації влади майбутніми президентами. Якщо революція українців не буде негайно придушена російською агресією, то в українців можуть з’явитися – вперше з 1991 року – лідери, які справді дбають про долю країни, а не про власну вигоду. Врешті-решт, успіх постреволюційної України залежить лише частково від поведінки росіян, і зовсім не від містичного розуміння національного духу. Її долю визначатиме швидкість, з якою українці можуть відмовитися від революційного романтизму, обрати дисципліну замість спонтанності, аналіз замість сили емоцій. У натовпу був свій час, і цей час вже минув.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
Житель города Алупка



Сообщения : 102
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-08-25

СообщениеТема: "легитимный" "гарант"   Пт 28 Мар 2014 - 18:48

"легитимный" "гарант"
Как вам "обращение" от 28 марта 2014 года к народу Украины "легитимного" на взгляд путлеровской рашитской росии "гаранта" независимости и территориальной целостности нашей страны?
Правда, "заслушаешься"!
"Пятая колонна" вместе с путлеровскими "туристами", надо полагать, выучила наизусть призывы к повсеместным референдумам...

Юго-восток Украины!
Не дайте у себя реализовать крымский путлеровский сценарий!
Увидите "зеленых человечков" - не умиляйтесь их вежливостью - вежливо гоните их домой в рашистскую россию! Сколько бы их ни было, нас - украинцев больше!
Самооборона! Вы знаете что делать с "туристами"!

Дайте срок. И Крым вернется в Украину!
Победа будет за нами!
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: Поражение путлеровской дипломатии в Крымской войне-2014   Вс 30 Мар 2014 - 9:11

Поражение путлеровской дипломатии в Крымской войне-2014
27 марта 2014 года произошло знаменательное событие, которое можно назвать дипломатической победой цивилизованных государств, поддерживающих международный правопорядок, над российским агрессором: делегаты Генеральной Ассамблеи ООН приняли резолюцию, подтверждающую территориальную целостность Украины, и тем самым осуждающую аннексию Крыма Россией.

Среди прочего в резолюции подчеркивается, «что референдум, проведенный в Автономной Республике Крым и городе Севастополе 16 марта 2014 года, не имея законной силы, не может быть основой для любого изменения статуса Автономной Республики Крым или города Севастополя». Таким образом, потерял какое-либо значение главный пропагандистский козырь в руках России, оправдывающий ее аннексию Крыма.
За эту резолюцию проголосовали 100 государств-членов ООН; против выступили всего лишь 11 стран, а воздержались – 58. Судя по итогам голосования, Россия оказалась вне круга цивилизованных государств, а ее сторонниками стали те страны, большую часть из которых считают авторитарными или просто нецивилизованными (Армения, Беларусь, Боливия, Венесуэла, Зимбабве, КНДР, Куба, Никарагуа, Сирия, Судан).
В процессе обсуждения вопроса о принятии резолюции Генеральной Ассамблеи ООН особым цинизмом и откровенной ложью поразила речь постоянного представителя России в ООН В.И. Чуркина, который договорился до того, что «в рядах антиправительственных демонстрантов открыто маршировали министры и прочие деятели из стран Евросоюза и США», а также поведал о том, что «они же выступали с трибун с провокационными призывами проведения антиправительственных акций». При этом господин Чуркин не удосужился привести хоть один конкретный факт, свидетельствующий о том, чтобы какой-либо министр из ЕС «маршировал» в рядах демонстрантов или же призвал к проведению «антиправительственной акции».
Особенно дико прозвучала ложь Чуркина о том, что якобы на седьмом этаже Дома профсоюзов в Киеве «постоянно действовал штаб посольства Соединенных Штатов Америки». При этом он добавил: «Кстати, именно из этого здания велась снайперская стрельба одновременно и по представителям сил правопорядка и по демонстрантам». После такого лживого и абсолютно необоснованного утверждения сразу хочется спросить господина Чуркина: а может представители этого самого «штаба посольства США» как раз и руководили действиями таинственных снайперов или, более того, сами стреляли по демонстрантам?
В своей чудовищной лжи Чуркин даже не попытался проверить элементарные факты. Дело в том, что в Киеве снайперы окрыли огонь по демонстрантам 20 февраля, а Дом профсоюзов сгорел в ночь с 18 февраля на 19 февраля, т.е. ни в Доме профсоюзов, ни на нем снайперы никак уже не могли находиться 20 февраля. К тому же, как это зафиксировали камеры и подтвердили очевидцы, снайперский огонь велся со здания Кабинета министров, находящегося под контролем власти.
По-видимому, вопиющая ложь представителя России в ООН была рассчитана на тех людей, кто не имеет ни малейшего представления о трагических событиях в Киеве либо не имел возможности их проверить.
Слушая выступление Чуркина, начинаешь понимать, что современная российская дипломатия является прямым продолжателем дипломатии Сталина и Вышинского. Ее агрессивный, циничный и хамский стиль, в частности, благодаря министру иностранных дел России Лаврову, давно уже не удивляет западных дипломатов.
Однако вернемся к самой резолюции. Несмотря на то, что резолюции Генеральной Ассамблеи ООН не обладают юридически обязательной силой, а носят рекомендательный характер, они являются выражением мирового общественного мнения и способствуют укреплению и развитию международного права.
Еще одним знаковым событием в современной истории международных отношений и международного права стало принятие 24 марта 2014 года лидерами Великобритании, Германии, Италии, Канады, Соединенных Штатов, Франции, Японии, а также председателем Европейского совета и председатель Европейской комиссии, Гаагской декларации, значение которой можно сравнить со значением Атлантической хартии 1941 года, ставшей основой формирования антигитлеровской коалиции.
В этой Декларации четко подтверждена поддержка суверенитета, территориальной целостности и независимости Украины, а ее создатели недвусмысленно заявили: «Международное право запрещает приобретение территории другого государства, частично или целиком, путем принуждения или применения силы. Это нарушает принципы, на которых построена международная система. Мы осуждаем незаконный референдум, проведенный в Крыму в нарушение конституции Украины. Мы решительно осуждаем незаконную попытку России аннексировать Крым в нарушение международного права и конкретных международных обязательств. Мы не признаем ни одну из этих акций».
Таким образом, на сегодняшний день сформировалась мощная коалиция цивилизованных государств, направленная на защиту не только территориальной целостности и суверенитета Украины, но также международного права в целом; и этой коалиции весьма скоро суждено победить агрессивную империю Путина во имя таких общечеловеческих ценностей, как свобода, демократия и верховенство права.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: Церква, яка не мовчить   Вс 30 Мар 2014 - 14:06

Церква, яка не мовчить

Сьогодні Церква перебуває в епіцентрі подій. Люди шукають церковної присутності. Вони її потребують. Чи відповідає Церква на цей суспільний запит? Про це Юрій Чорноморець розмовляє з Патріархом Української греко-католицької церкви Святославом і представником Української православної церкви Київського патріархату Патріархом Філаретом.

Патріарх Української греко-католицької церкви Святослав
Патріарх СВЯТОСЛАВ: «Агресивні кроки «Русского мира» і є реакцією на будівництво українського світу, яке відбувалось дуже активно й успішно»
— У мене особисто склалося враження, що Папа Римський дуже мало і дуже обережно говорить про Україну. Він боїться гніву Росії? Чи у мене помилкове враження?
— Гадаю, у вас помилкове враження. Чому? Тому що Папа достатньо багато сказав про Україну. Але очевидно, що він говорить так, як личить Вселенському Архієреєві. Він не може давати оцінку тим чи іншим конкретним діям тої чи іншої влади, уряду. Він висловлюється як Пастир Церкви, в імені Божого народу і Божого люду. Востаннє він говорив дуже чітко і конкретно, якщо пригадати собі передостаннє його слово на молитві Ангел Господній, він дуже чітко охарактеризував, у чому полягав внутрішній конфлікт в Україні: що це був конфлікт між владою і громадянським суспільством. Тобто я думаю, що Папа дав дуже відважний і чіткий аналіз тих всіх подій, які ми пов’язували з Майданом. А, з другого боку, Папа закінчив свій виступ поняттям спільного блага,спільного добра, яке є ключовим поняттям соціальної доктрини Католицької церкви. І думаю, що якщо ми всі разом справді почули б слова Папи, то, можливо, було би легко уникнути багатьох помилок, в тому числі й сьогоднішніх.
— УГКЦ не просто одна із 22 унійних церков. УГКЦ давно існує як повноцінний унійний патріархат, більший та кращий за інші існуючі п’ять таких патріархатів. Я розумію, що бояться реакції Росії, але у нас загинули сотні людей, Росія у своїй агресивності стає безнадійним православним Іраном. Нам визнання патріархату чекати на Пасху чи П’ятидесятницю цього року? Чи ще пролитої крові мало?
— Ну, чекаємо на Пасху, а потім на П’ятидесятницю.
Однозначно, що питання патріархату — це є питання часу. Очевидно, що Господь Бог є Той, Хто встановлює час.
Але патріархат хтось не дарує зверху. Патріархат будується.І ті події, які ми пережили і переживаємо,однозначно є будуючими для церковної свідомості, зокрема, коли мова йде про самоорганізацію УГКЦ. Тому ми вже діємо як патріарша Церква.
Я би не хотів пов’язувати питання патріархату виключно з політично-історичними обставинами. Вони очевидно впливають, але вони не є вирішальними. І визнання патріархату не пов’язані з політичними або кон’юнктурними обставинами чи дипломатичними моментами. Патріархат — це є знак зрілості помісної Церкви, зокрема, східної візантійської традиції. Ну і ми дозріваємо.Я би сказав, ми сьогодні набагато зріліші, ніж кілька років тому.
— Коли вас обрали головою УГКЦ, ви говорили про завдання розбудови «українського світу». Натомість ми майже стали частиною «Русского мира», і лише чудо рятує нас учора і сьогодні. Чому ми згаяли кілька років?
— Ми не згаяли кілька років. Я думаю, що такі дуже агресивні кроки «Русского мира» і є реакцією на будівництво українського світу, яке відбувалось дуже активно й успішно, — як на рідних землях,так і по цілому світі. Тому час, на мою думку, був дуже добре використаний. Згадаємо хоча б освячення Патріаршого собору у столиці, яке стало історичною подією в організації українського світу. Пригадаємо, скільки тисяч паломників приїхали до Києва з цілого світу, яка присутність світової церковної спільноти відзначила цю подію. Отож я дякую, що український світ розвивається, організовується. Час ми намагаємось не втрачати, незважаючи на обставини, що на нас можуть чекати у майбутньому.
— Патріарх Кирило і Синод РПЦ відмовилися засудити агресію Росії в Україні. Це мовчання є невеликим гріхом чи поворотним пунктом в історії християнства?
— Думаю, що це ознака певної слабкості. Бо завжди, коли Церква надзвичайно близько опиняється біля тої чи іншої владної структури, коли симфонія державно-церковних стосунків перетворюється на своєрідне домінування одного над іншим, тоді, очевидно, Церква стає нездатною сказати правду в усій її повноті в тих чи інших історичних обставинах. І тому я думаю, що це саме те, що ми зараз бачимо.
Я би дуже хотів, щоби Православна церква Московського патріархату, Руська православна церква справді віддихнула на повні легені у всій еклезіальній повноті. Тоді вона зможе бути повноцінним свідком Христової істини без будь-яких кон’юнктурних інтересів, пов’язаних із ідеологією тієї чи іншої влади.
— Чому УГКЦ в останні роки так мало свідчить про християнське соціальне вчення? Можливо, ми християнство перетворили на магічний засіб самозахисту, а правда Євангелія та наше життя все більше розходяться, і УГКЦ із цим змиряється?
— Я не погоджуюсь із вами. Тому що, зокрема,наша Церква, якщо взяти, наприклад, останні десять років, можливо чи не найбільше сказала у різних посланнях, повчаннях про засади суспільного будівництва, які випливають із Христового Євангелія. Не було жодних виборів, чи то президентських, чи то парламентських, де ми б не видавали якогось звернення.
Згадаймо лише вчення нашої Церкви, дане минулого року, пов’язане з усім комплексом питань і проблем українсько-польських відносин, що були згадані під назвою Волинська трагедія, і всіх тих правил розуміння патріотизму і національного будівництва, які наша Церква намагалася посвідчити, зокрема, у тому часі.
Якщо прочитати ці звернення, відгуки і навіть прямі засудження, які лунали з нашого боку у продовж останніх місяців, то я наберусь сміливості сказати, що ми ніколи не мовчали на жодне зло, на жодну неправду.
Очевидно, що сьогодні саме голос церкви стає зрозумілий і цікавий через її соціальну доктрину. Бо коли церква говорить про конкретні речі, які торкаються безпосереднього життя, то тоді загальні євангельські істини стають більш зрозумілими, тому що вони можуть бути втілені в реальному житті.
Наприклад, коли відбувались сумні події швидкого засудження учасників мирних протестів, я окремим словом звернувся до суддів із проханням і закликом до них згадати, чому до них звертаються: «Ваша честь». Щоб вони не втрачали честі та виносили справедливі рішення. І хочу вам сказати, що хоча для багатьох то було непросто, але той голос був почутий.
Отож Церква не мовчала і не мовчить.
Очевидно, ніколи не є задосить. Тому-то апостол Павло каже Тимотеєві: «Проповідуй слово, утверджуй вчасно й невчасно, картай, погрожуй, напоумляй із усією терпеливістю та наукою». Особливо коли відбуваються надзвичайні події чи соціально-політичні потрясіння, тоді свідчення Церкви потрібно набагато більше, ніж у такий спокійний, мирний час. Але ми будемо повчати народ, свідчити вчення Католицької церкви, зокрема її соціальну доктрину.
— Ви відчуваєте хвилю нової секуляризації в Україні? Я знаю, що у деяких львівських парафіях УГКЦ, де раніше було по п’ять літургій, вже служать лише по три. Вас такі тенденції турбують?
— Я не знаю таких випадків. Навпаки, ми збільшуємо кількість літургій. Зокрема, у Києві, у нашому Патріаршому соборі, ми вже служимо три літургії. Якщо це святковий день у будні, то навіть є вечірня літургія для тих, хто працює.
Очевидно, секуляризація не минає Україну. Процес, коли релігійне життя виносять на маргінеси, є присутнім.
Але Майдан засвідчив і щось інше. Я пригадую зустріч богословів, які намагалися роздумувати на тему богослов’я на Майдані. І дуже цікаво було наголошено, що саме ці події такі, під час яких суспільство відчинило двері перед Церквою, як ніколи готове слухати її учительський голос. І сьогодні усі Церкви мають замислитися над тим, як відповісти на це запрошення, переступити поріг, який сьогодні перед нами відкриває суспільство. Я цілком свідомий того, що якщо ми сьогодні не зможемо адекватно у ті відчинені двері увійти, то завтра ми спостерігатимемо зовсім протилежне. Ці двері можуть закритися. І тоді процес секуляризації буде значно жорсткішим та агресивнішим.
— Богу дякувати, що сьогодні Церква в епіцентрі подій і не лише наша — усі: і православні, і протестантські... Люди шукають церковної присутності, про неї просять. Якщо десь немає видимого знаку присутності — люди починають запитувати: чому Церкви немає, чому Церква мовчить?
— Для того щоб відповісти сьогодні на це запрошення, усі Церкви мають продумати модель присутності у суспільстві, щоб найадекватніше можна було супроводжувати наших людей, наш народ у його теперішньому історичному розвитку.
— Наші політики занадто «брудні», а політика занадто «хвора», що УГКЦ не вірить у можливість дійсної християнської демократії в Україні?
— УГКЦ вірить у можливість християнської демократії, але ніколи не стане частиною політичного процесу. Ми вже неодноразово говорили, що не підтримуємо жодної політичної партії чи окремого політика. Але ми намагаємося виховати християн, які були б здатні до чесної політики.
Можливо, коли ви зачепили це питання, я б хотів згадати про такі два моменти.
Сьогодні багато говорять, вживаючи слово «люстрація». Я з великою тривогою спостерігаю, як дискутують цю тему в суспільстві. На жаль, є тенденція перетворити люстрацію на банальне зведення рахунків.
Для того щоб говорити про чесну люстрацію моральної постави того чи іншого політика, того чи іншого чиновника, необхідно створити моральні правила, критерії, за якими це повинно відбуватися. Інакше люстрація може перетворитися на інструмент безоглядного приниження людини.
І тут, я вважаю, Церква має сказати своє слово. Ми сьогодні роздумуємо і працюємо над тим, щоб запропонувати моральні засади для вироблення закону про люстрацію. Наприклад, потрібно вивчити досвід інших країн, зокрема Польщі. Ми чітко бачимо, що в її способі проведення люстрації було допущено багато помилок, ми можемо їх врахувати. І можемо справді створити певні правила, які б, з одного боку, захищали гідність людської особи, а з іншого — допомогли будувати політичне суспільство на чесності, прозорості і відкритості. І без того, щоб перетворити очищення на таке безоглядне стихійне «полювання на відьом».
Другий момент. Сьогодні ми бачимо, що нова влада намагається проводити свою кадрову політику. Усі Церкви та релігійні організації підтримали оновлену владу, легітимізували з церковно-морального боку наш уряд. Я б сьогодні назвав його урядом національного порятунку. Де-факто він має надзвичайно важке завдання врятувати Українську державу, вивести її на новий рівень, забезпечити функціонування усіх державних органів, які, як ми бачимо, було зруйновано. Наприклад, стоїть завдання наново створити українську армію, наново творити інші елементи державної структури.
Але влада робить багато помилок, зокрема кадрових, може, це теж пов’язано з попереднім питанням люстрації. Я спілкуюся з багатьма людьми, які мені сигналізують, що часом кадрові зміни відбуваються, не зважаючи на конкретних людей та осіб. Церква завжди захищає особу. І потрібно дуже делікатно підходити до оцінки змін та діяльності, зокрема держслужбовців, суддів. Як вони діяли в той критичний час? Бо ми всі були свідками системи, що когось навмисно заставляли робити порушення чи злочин, щоб тримати у своїх руках. Отож людина ставала заручником злочинної системи, ставала співучасником злочину. Проте є дуже багато чесних людей, які навіть у такі критичні моменти не здалися. Думаю, для того щоб сьогодні оновити наше суспільство, треба знайти тих чесних людей. А вони є.
Очевидно, перед урядом національного порятунку стоїть завдання не лише врятувати державу, а і добрих людей та службовців. Врятувати ті здорові сили, які є моральним твердим капіталом нашого суспільства. Покладаючись на людей такого типу, потрібно відбудовувати державні органи і державні структури. Не поспішати огульно когось засуджувати. Треба дуже делікатно і виважено підходити до кожної окремої особи, коли виносять рішення.
— Ви відчуваєте, що на християнах України є провина за пролиту кров і майбутню можливу кров? Тобто я хочу сказати: це були наші діти, брати і сестри, а чи зробили ми все можливе і неможливе, щоб вони не загинули? Чи ми сьогодні робимо все можливе і неможливе заради України?
— Якщо виділяти слово «провина», то і відповідальність за всі події, які пережила Україна, лежить на всіх нас, у тому числі й на християнах. Ми маємо зробити собі глибокий іспит сумління, чи ми все зробили для того, щоб не допустити пролиття крові. Ми, предстоятелі Церков, багато разів намагалися переконати в успішності мирного спротиву, необхідності у певні моменти остудити гарячі голови, аби не було кровопролиття. Чи це нам вдалося? Мабуть, ні, тому що кров пролилася. Чи прислухалися християни до нашого голосу? Мабуть, ні.
І сьогодні, може, панують деякі настрої, які радше б вибирали насильницькі методи, ніж мирний спосіб вирішення суспільних чи навіть політичних питань. І це величезне завдання перед духовними лідерами — справді завдання особистого покаяння, завдання пошуку найбільш переконливих слів для того, щоб повести за собою уми і серця людей.
Таким чином, я думаю, що ніхто ніколи не може у своєму сумлінні сказати, що ми все зробили. Бо завжди можливо було ще щось зробити. Можливо, ми б могли ще щось зробити, щось докласти, ще якусь акцію запропонувати. Нам Господь Бог дав ті часи і рамки, в яких ми могли б діяти. Я пригадую слова Мирослава Дочинця, він минулорічний лауреат Шевченківської премії. У своїй книжці «Горянин» він каже: «Ми не можемо додати днів до нашого життя, але можемо додати життя до наших днів». І якраз саме це саме ми повинні зробити — зберегти життя. Тоді наші дні будуть живими, діяльними, носіями надій на майбутнє, а не носіями смерті, розрухи, вбивств...
Чи ми робимо все можливе і неможливе заради України? Підсумовуючи кожен день, ми маємо робити іспит сумління і себе запитувати: чи я все зробив, що міг зробити для України, для свого народу і для своєї Церкви? Такий іспит повинен робити кожний. Бо ми сьогодні дуже спішимо контролювати владу. Це треба робити. Але часом не контролюємо себе. Якщо б ми сьогодні хотіли запитали себе: «Як я маю послужити Україні?», то кожен мав би робити все досконало на своєму місці. Лікар — лікуючи хворих, правоохоронець — борючись із злочинами, політик — служачи своєму народові, церковний діяч — переживаючи глибоко те Боже Слово, яке він проповідує іншим. Тоді кожний на своєму місці, будучи, перш за все, стовідсотково вимогливим до себе, буде мати моральне право вимагати щось від іншого. Тоді, думаю, що ми разом у солідарності, яку тепер бачимо, будемо дуже добрими будівничими для нашого майбутнього. Але оцінку сьогоднішнім нашим діям дасть колись історія. І відповідь на це запитання — чи ми сьогодні зробили все можливе й неможливе заради України,— скажуть колись наші нащадки.
— Молодий Андрей Шептицький за три роки після інтронізації на Львівського митрополита видав програмне послання «Про соціальне питання». Коли буде ваше аналогічне велике послання?
— О, дуже дякую! Я думаю, що митрополит Андрей Шептицький справді був дуже чутливий до соціального питання, бо він був емпатичний щодо життя його людей. Він бачив в яких обставинах жила Галичина, зокрема, напередодні Першої світової війни. Бачив, як потрібно було з церковного боку заповнити пустку в різних соціальних умовах, показати економічні можливості, щоб українські селяни справді могли гідно розвиватися на своїй землі. І якраз були часи, коли починалась масова еміграція українців за кордон. Відповідаючи на існуючі тоді питання, митрополит Андрей написав своє велике послання.
Коли буде моє послання? Думаю, що воно буде. Але сьогодні настільки швидко міняються соціальні обставини, що я особисто і наш Синод намагаємось реагувати на окремі питання і потреби. А осмисленого загального панорамного викладу позиції Церкви — думаю, потрібно ще трошки почекати, коли ми справді будемо бачити якусь нову хвилю або новий етап розвитку нашого суспільства. Бо бачимо, що те, що ми могли сказати минулого року, воно вже є неактуальним, ми живемо в інших обставинах. Але як думаю щодо питання соціального — наша Церква завжди буде чутлива. І чи про це буде потрібно писати послання, чи потрібно проповідувати соціальну доктрину Католицької церкви в інший спосіб — це вже другорядне, але голос Церкви звучав і буде звучати.
— Для сучасного католицизму характерний євангелізм, особливо це стосується останніх пап для яких Євангеліє було і є відповіддю на всі питання, а євангелізація була і є альтернативою щодо секуляризації, релігійного фундаменталізму, імперіалізму. Чому УГКЦ так мало має цього духу католицького євангелізму?
— Я знову ж таки не погоджуюсь з цією оцінкою. Мабуть, ви мало знаєте, яким чином наша Церква це переживає.
Очевидно, що питання вірності духу Євангелія — це є велике завдання перед кожним з нас, перед кожним душпастирем, перед кожним християнином, перед кожним єпископом. Думаю, якщо ми побачимо, в який спосіб переживає і проповідує Боже Слово Блаженніший Любомир, ми на його прикладі можемо побачити католицький євангелізм у дії. Яким чином ми будемо це далі звершувати — це наше питання, на яке ми постійно шукаємо відповідь.
Сьогодні наша Церква, зокрема, розуміє, що тільки говорити про Євангеліє для сучасної людини замало. Необхідні певні діла, певні кроки, певні жести. І ми намагаємось це розвивати, наскільки нам це вдається. Ми намагаємось дбати про людину у різних обставинах її життя.
Сьогодні, якщо говорити про якусь таку загальну стратегію чи напрям такого католицького євангелізму, у нас ця стратегія називається «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». Ми поставили собі за завдання, щоб таким осердям того справжнього свідчення доброї новини була кожна наша парафія, кожна наша спільнота. Якщо подивитись, яким чином тим євангелізмом перейняті наші священики, зокрема, у центральній, східній, південній Україні, то можна побачити вони часом живуть за межею бідності, разом з їхніми родинами, але при тому до кінця віддають себе своїм ближнім, парафіянам, усім потребуючим.
Отож, думаю, що наша Церква свідчить Христове Євангеліє. Чи достатньо вона це робить? Думаю, що ні. Ми повинні постійно хотіти більшого. І тоді ми як Церква будемо більш автентичною, справжньою, до якої тягнутимуться люди.
— Ви усвідомлюєте, що українські Церкви, а особливо УГКЦ — це наша остання барикада, бо все інше або вже програно і прогнило — як держава, або не діє і виснажене до кінця — як громадянське суспільство. Чому не підставити плече державі і суспільству прямо і відкрито, спасаючи націю за прикладом Андрея Шептицького та Петра Могили?
— Я би трошки поміняв образ. Ви говорите про останню барикаду, так ніби ми були в стані облоги і ось лишалась остання перешкода перед остаточною навалою, а я би по-іншому бачив ситуацію. В медицині є таке поняття як «базальний шар», тобто такий шар клітин, які дають клітини для іншого. Наприклад, є базальний шар у шкірі, де народжуються клітини, що можуть вийти на поверхню і стати тим захисним шаром, яким є шкіра. Я сказав би, що завжди Церква була базальним шаром суспільстві.
Поки існує Церква — існує здоровий фундамент у суспільстві. Церква зі свого середовища видає оті інші клітини суспільному організму. Чи це будуть громадські діячі, чи то політики, науковці та мислителі, чи то будуть діячі інших сфер культури. Саме так бачив місце Церкви у суспільстві митрополит Шептицький. Тоді Церква лишиться Церквою, але вона буде генератором здорових сил суспільства.
Я розумію, що коли сьогодні ми бачимо, що державні певні структури є захитані чи прямо скорумповані, тобто знищені — все повертається знову ж таки до базального шару. Видайте нам нових людей! Покажіть, хто може це зробити! І я бачу в такий спосіб можливість для Церкви підставити своє плече для сучасного суспільства. І таких людей є чимало. Очевидно, що ми не хочемо ні для кого творити окремої протекції, але і в наших спільнотах є дуже багато добрих християн, які справді можуть перебирати багато функцій у суспільстві. Без того, щоб священнослужителі чи єпископи самі перебирали ті функції. Церква має лишитися Церквою, матір’ю і вчителькою, отим «базальним шаром», фундаментом суспільства, на якому буде рости міцна будівля, та хата, про яку писав митрополит.
— По неділях в українські храми ходить набагато більше вірних, ніж у храми на території Росії. Коли Католицька церква перестане орієнтуватися на думку Росії, думати про її потенціал, і зверне увагу на Україну, цю другу Польщу чи навіть другу Німеччину Європи?
— Я не знаю, чи можна взагалі порівнювати Україну з Росією. Можливо, то є така звичка: дивитися на сусіда і бачити, чи в мене краще чи гірше. Я би не сказав, що Ватикан дивиться на Росію. Католицька церква дивиться на себе, дивиться наскільки активним є християнське життя в тій чи іншій країні.
Якщо говорити про Україну, то нам не потрібно заспокоюватись, навіть якщо наші храми зараз переповнені й у нас досі недостатньо храмів. Усе ж не кожен, хто себе вважає віруючим, кожної неділі є в храмі. Якби всі наші охрещені люди кожної неділі приходили до храмів, ми б побачили, що нам тих храмів, що сьогодні є, нам явно зовсім не вистачає.
У нас, в УГКЦ, за найоптимістичнішими мірками, десь чверть охрещених людей які приходить до храмів, є воцерковлені. Тому ми маємо величезне завдання, щоб три четверті осягнути своєю пастирською активністю, своїм служінням, і зробити їх активними християнами. І тут я говорю не лише про УГКЦ. Можливо, в інших Церквах відсотки будуть трошки іншими. Але всі ми в Україні повинні цілковито по-іншому відкрити для себе поняття Церкви. Бо для багатьох людей у пострадянських країнах церква — це є храм. І бути віруючим означає час від часу звершити якийсь релігійний ритуал. Але таке ритуальне християнство — це тільки імітація справжнього християнського життя. Для християнина участь у Божественній літургії стає джерелом його сили та енергії на цілий тиждень. Ранні християни говорили — без недільної євхаристії ми просто не можемо жити. Я б хотів, щоби кожен християнин розумів своє християнське життя і свою участь у Божественній літургії, участь у святому Причасті, саме так, як це розуміли перші християни.
— Коли в храмах УГКЦ в Галичині повністю заборонять священикам використовувати знаменитий вислів: «Православний — це москаль»?
— Я не знаю, де ви таке почули.
— У Галичині минулого тижня.
— Це нічого не має спільного з церковною проповіддю. Якщо щось подібне діється в храмах чи звучить з церковних амвонів, то це ганебно.
Часами є якісь стереотипи на побутовому рівні, але на рівні церковному це успішно долається. Я б не сказав, що воно цілком подолано.
Сьогодні свідомість наших вірних, зокрема духовенства, сягає того, що ми повинні шукати те, що нас єднає з нашими братами, зокрема — з православними, ніж наголошувати на тому, що нас роз’єднує, є певним пріоритетом.
Богу дякувати, що етап протистояння, який був, можливо, на початках свободи, сьогодні справді переходить у такий момент відкритості, розуміння й співпраці. Я сподіваюся, що це буде той процес, який йтиме далі. І ніхто з жодного боку — ні з одного, ні з другого — не зробить кроків, які цей процес відкритості, що вимагає єднання Церков, і то єднання знизу, від простих людей, не зупинить.
— Коли УГКЦ перестане бути в Україні та діаспорі провінційною та хуторянською силою? Коли ми побачимо справді модерну, європейську, євангельську Церкву?
— Знову ж таки, ви гостро судите нашу Церкву.
— Я всіх гостро суджу.
— Я б сказав, що наша Церква далеко вже не є хуторянською. Очевидно, що на її життя чи служіння в тій чи іншій країні існуюча дійсність накладає певний відбиток, і це — нормально. Церква завжди є втіленою в певні обставини, в яких вона живе, її складають люди, які живуть в певних культурних рамках. Але, бачачи нашу Церкву в Аргентині, Бразилії, США, Канаді, — вона далеко не є хуторянською.
І коли ми говоримо про модерність Церкви, то це є дуже делікатне поняття. Бо модерність можна розуміти по-різному, і це поняття може мати як позитивне, так і негативне значення. Модерність Церкви я особисто бачу як її сучасну здатність ефективно душпастирювати. Її модерність не полягає в тому, щоб занехаяти традиційні форми життя чи служіння, тому що тяглість церковної традиції є скарбом для життя Церкви. Але нові ефективні методи роблять її сучасною. Модерна Церква — це Церква, яка вміє говорити сучасною мовою з сучасною людиною. Гадаю, назагал наша Церква на сьогодні досить успішно використовує сучасні засоби душпастирства. Знову ж таки, чи достатньо вона зробила? Ні, я б хотів, щоб більше та краще було зроблено. Але в сучасних обставинах, у яких живе наша Церква, вона намагається душпастирювати якнайкраще і якнайефективніше.
— В УГКЦ борються дві ідентичності. На запитання «хто ви?» одного дня кардинал Гузар мені відповів: «Ми — православні в єдності з Римом», а Владика Богдан Дзюрах: «Ми — католики східного обряду». Коли на це запитання почую відповідь: «Ми — християни, відкриті для всіх в Україні та світі сущих»? Коли почнемо визначати себе не з огляду на своє минуле, а з огляду на своє євангельське покликання служити Богові та ближнім?
— Питання ідентичності важливе. Але я думаю, що на нього не потрібно тепер дуже звертати увагу. Ідентичність формувалась і формується під впливом різних обставин, історичних, культурних. Ідентичність — це щось, що робить мене таким, яким я є. Це — мій спадок, той генетичний код, яким я наділений.
При цьому найважливіша частина цього генетичного коду мене робить християнином, перш за все. Ми маємо користуватися з того спадку, знати, хто ми є як діти української Церкви, як діти Церкви київського християнства.
Але ми повинні завжди дивитися вперед. Інакше ми подібні до людини, яка йде вперед з головою, що повернута назад. І тоді завжди є небезпека або не дійти до мети, або міцно вдаритися головою об якусь перешкоду.
Тому, гадаю, нам потрібно розуміти, що ми — християни, які живуть сопричастям Церков, успадкованим від попередників. Ми, як УГКЦ, є дуже благословенні тим, що, будучи спадкоємцями київського християнства, живемо в його вселенському сопричасті. Тому можемо відчувати ту вселенськість Христової Церкви, яка за Папи Франциска на перше місце ставить євангелізм, хоча й не дуже люблю те слово через «ізм». Ми маємо оту євангельську ідентичність. Якщо ми сьогодні кожного дня будемо кращими християнами, то ми будемо кращими католиками, кращими православними, кращими дітьми своїх великих попередників.
— Путінізм — це фашизм? І що має робити Церква у світі, в Україні, реагуючи на путінізм?
— Я б не хотів коментувати цей термін — «путінізм», бо він для мене є дуже модерним, дуже новим. Однозначно, що я сказав: для християнина є чужою будь-яка людиноненависницька ідеологія, хоч під яким «-ізмом» вона б називалася. Коли хтось справді намагається силою принизити іншу особу чи інший народ, чи іншу державу, і таким чином показати свою вищість над кимось і здобути собі якийсь авторитет, очевидно, що християни сприймають це з великим упередженням чи з великим скептицизмом. Але таких «-ізмів» не бракує ні на Сході, ні на Заході, ні в Азії, ні в Латинській Америці. І тому ми як християни, — і в Україні, й у Росії, і в Європі — повинні зробити все, щоб нові «-ізми» не загрожували миру в Європі, миру у світі. Бо все те, що веде до конфлікту, до протистояння, до агресії, ніколи не може походити з Божого Слова, з Євангелії. Бо наш Бог є Богом миру.
— Патріарх Філарет минулого тижня видав дуже різке і правдиве послання з приводу агресії в Криму. Як щодо вашої реакції?
— Ми реагуємо подібно. Очевидно, що ми реагуємо не тільки писаним словом, намагаємося реагувати нашою громадянською позицією, зокрема використовуючи наші міжнародні контакти. Бо ми є Церква, що живе в різних країнах, по цілому світі, тому даємо оцінку з різних позицій.
Сьогодні ні для кого не є секретом, що анексія Криму де-факто поламала всю систему глобальної безпеки у світі. Ще будучи з Патріархом Філаретом місяць тому в США на молитовному сніданку з президентом Обамою, спілкуючися з сенаторами, з представниками різних країн, ми говорили: те, що відбувається в Україні, зачепить не тільки Європу, а й цілий світ. Тоді на нас, може, ще дивились, як на диваків. Мовляв, Майдан — в Україні, яким чином це може торкнутись Європи чи Сполучених Штатів Америки? Але я тоді вже говорив, що питання не є лише українське. Сьогодні світ є настільки пов’язаний між собою, що те протистояння, яке тоді переживала Україна і яке є сьогодні, може відкрити дуже глибокі протиріччя, що існують у міжнародній спільноті, десь глибоко, а їх, можливо, ніхто не бачить. А ось тепер, коли я знову ж таки про це говорю і в європейських різних колах, навіть на рівні Сполучених Штатів, уже ніхто не сміється. Уже всі розуміють, що справді та агресія є надзвичайно небезпечна.
І сьогодні, на мою думку, завдання всіх — і нас в Україні, й Церков на глобальному рівні, й усього світового співтовариства — зробити все, щоб не допустити нової війни. Не тільки війни холодної, але так само — війни, яка була б тієї пожежею, в якій гинуть люди.

Глава УПЦ КП патріарх ФIЛАРЕТ
Патріарх УПЦ КП ФIЛАРЕТ: «Бог — на боці правди, а оскільки Путін і кремлівське керівництво звершило акт неправди, то вони будуть переможені Богом»
— Чи можна сказати, що Володимир Путін перейшов межу від російського націоналізму до російського фашизму?
— Я не хочу порівнювати націоналізм Путіна з фашизмом, але те, що він йде дорогою Гітлера, бачить весь світ. Гітлер також починав з того, що приєднав Австрію під приводом єднання німецького народу і Судети під приводом захисту німців у Чехословаччині. Так само діє і Володимир Путін, коли «захищає» росіян у Криму, хоча вони не потребують ніякого захисту, бо вони живуть вільно у вільній українській державі. Методи, якими діє Путін, у всьому нагадують методи Гітлера. Як Гітлер напав на СРСР, здійснив агресію, так і Путін здійснив агресію в Криму.
Тому сьогодні правда на боці України, як 1941-го правда була на боці СРСР. Тому тоді весь світ став на бік безбожного Радянського Союзу, бо він був жертвою агресії. Так само сьогодні світ став на бік України як жертви агресії.
Чим закінчилася агресія Гітлера? Повною поразкою самого Гітлера, а німці, які його підтримували, потім десятки років ходили з понуреними обличчями, їм було соромно за те, що підтримували фашизм. Так само буде і з Путіним, і з російським народом, він теж буде соромитися. Точніше, це буде з тією частиною народу, яка зараз урочисто святкує приєднання Криму до Росії.
Чому це станеться? Тому що Бог не може бути на боці неправди. А оскільки Путін і кремлівське керівництво здійснило акт неправди, то вони будуть переможені Богом.
— Чи правильно, що Патріарх Кирило не протестує проти агресії в Криму та шаленої агресивної політики Росії?
— Він як Патріарх, як служитель Церкви повинен стояти на боці правди. Здійснена агресія в Криму чи ні? Весь світ свідчить, що здійснена. Тому він як Патріарх, хоч і не може вплинути на Путіна не звершувати агресію, але має хоча б заявити, що її засуджує, — це він повинен робити. Як святий митрополит Филип Московський викривав царя Івана Грозного за несправедливість і жорстокість. Але оскільки він цього не робить, то на ньому лежить гріх.
— Якби в Україні, скажімо, суто теоретично були при владі українські фашисти, то ви протестували б?
— Протестував! Так само, як я протестував проти Януковича — я йому у вічі сказав, що він чинить несправедливо. Він готував український народ до вступу асоційованим членом в ЄС, а коли настав час підписати Угоду — не підписав, обманув народ. Ще я йому сказав, що він служить тільки частині, групі українців, а не українському народу.
— Чому ви дали орден Олегу Тягнибоку? Багато хто каже, що його націоналізм близький до фашизму...
— Я йому дав орден за захист української державності, а не за його радикалізм. За те, що він захищає державність. І не лише йому, а багатьом давав, не з партії ВО «Свобода», а з інших партій. Навіть з Партії регіонів, тим, хто виступає за українську державу. Я нагороджував і тих, хто підтримує єдину Помісну православну церкву.
— Фашистів ви б не нагороджували?
— Я не вважаю Тягнибока фашистом. Про це також нещодавно заявив і головний рабин Яків Блайх. Це росіяни його таким вважають, але він не фашист, а радикальний захисник української держави.
— Але якби він був фашистом — ви б його не нагороджували?
— Якби він був фашистом, то не нагороджував би.
— Якби в Україні була така влада, яка порушувала б права національних меншин і вела б агресивну політику проти сусідів, ви протестували б?
— Я вже сказав, що протестував у вічі президенту, то й тоді б це робив. Церква повинна стояти на засадах правди, бо якщо Церква не свідчить правду — вона не виконує своєї місії.
— Чи можна заради політичних цілей використовувати неблагородні методи, наприклад, фізичне насилля?
— Якщо ворог нападає на Батьківщину — ми її захищаємо? Захищаємо. Тому коли йдеться про захист Батьківщини, то Церква благословляє вживання зброї на захист Батьківщини. Так Церква благословляла народ на захист у Другій світовій війні проти Гітлера.
— А в політичній боротьбі?
— Там не треба застосовувати зброю і насилля, у політиці цього не повинно бути. Але якщо на ваших дітей нападуть, ви будете застосувати силу захищаючи? Так? Тому треба застосовувати й силу, але у виключних випадках.
— Як ви думаєте, може, Бог не благословляє Україну через аморальність наших політиків?
— В тому, що ми грішні, немає жодного сумніву. Тому Господь карає народ, карає людей за гріхи. Бо подивіться — переважна більшість вважає себе християнами, в тому числі політики. Ті, хто раніше керував державою — президент колишній та його оточення, — вважали себе побожними, будували храми, тримали в оселях святині. Але діяли не як християни. І серед усього народу багато таких — називаються християнами, а живуть не по-християнськи. Тому Бог і карає, але для того, щоб виправити людей.
Як говорити про українське суспільство, що воно не грішне, коли відомо всьому світу про корупцію у нашій країні? Треба карати за ці гріхи? Мабуть, треба. Але карати для чого? Для того, щоб виправити це. І той Майдан, що був, — це і є сила, яка спрямована на те, щоб знищити всі недоліки, які існують в нашій державі, суспільстві, стати на вільний та демократичний шлях розвитку, свободи й незалежності, шлях служіння людям. Я на Майдані чув слова, які підтримую: «Якщо ти хочеш придбати багатства — йди в бізнес, а якщо ти йдеш у владу, то ти повинен служити людям, а якщо ти не хочеш служити людям, то не йди у владу».
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
СМИ



Сообщения : 2992
Репутация : 0
Дата регистрации : 2013-09-15

СообщениеТема: У СЕВАСТОПОЛІ СТУДЕНТИ ПОПРОЩАЛИСЬ З ПРАПОРОМ УКРАЇНИ І ПРОІГНОРУВАЛИ СИМВОЛІКУ ОКУПАНТА [ВІДЕО]   Вс 30 Мар 2014 - 15:36

У СЕВАСТОПОЛІ СТУДЕНТИ ПОПРОЩАЛИСЬ З ПРАПОРОМ УКРАЇНИ І ПРОІГНОРУВАЛИ СИМВОЛІКУ ОКУПАНТА [ВІДЕО]
Студенти Севастопольського національного університету ядерної енергії та промисловості демонстративно покинули площ перед ВНЗ, коли зазвучав гімн Росії та почали піднімати прапор окупанта.
Спочатку на площі відбулась церемонія прощання з національним прапором України. ВНЗ раніше був військовим, тому тут шанують військові правила.
На відео, яке розмістив в мережі користувач Денис Скрипник, видно, як десятки студентів підхоплюють гімн України та розгортають українські прапори. Коли гімн нахабно перервали – студенти продовжили співати, проскандувавши після цього "Слава Україні – Героям слава!", "Смерть ворогам" "Україна – понад усе".
Коли через хвилину під гімн Росії над будівлею починають піднімати російський триколор – десятки осіб демонстративно покидають площу.
Адміністрація ВНЗ вже після закінчення російського гімну висловиловила стурбованість поведінкою та вихованістю людей, які таке собі дозволяють.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
 

Победа за нами! = Перемога за нами! (Часть 1)

Предыдущая тема Следующая тема Вернуться к началу 
Страница 1 из 111На страницу : 1, 2, 3 ... 56 ... 111  Следующий

Права доступа к этому форуму:Вы можете отвечать на сообщения
Алупка, Крым - це Україна. Независимый городской форум. :: Алупка - наш город. Нам им и управлять :: Война. Россия против Украины = Війна. Росія проти України-
Эта тема закрыта, вы не можете писать ответы и редактировать сообщения.